Газета Гнідинської сільської громади

Герб ГнідинаГазета Срібна підкова
Село Гнідин розміщується за 22 кілометри від районного центру – міста Бориспіль, за 15 кілометрів від автотраси Київ-Харків та за 17 кілометрів від залізничної станції Дарниця. Воно розкинулось неподалік від Дніпра, на річковій заплаві та надзаплавній терасі. Площа населеного пункту складає близько 913 га. Це місце дуже мальовниче: на Сході, на підвищенні, зеленіє сосновий ліс, на Заході – придніпровські луки з численними невеликими озерами. Навіть часті весняні повені, які раніше нерідко затоплювали село, не відлякали люд селитися тут.
Про найдавніші сліди існування людини на цій території відомо з археологічних знахідок. Ще в 70-х роках XIX ст. археолог Кібальчич на піщаних горбах поблизу села знайшов багато кам'яних наконечників до стріл, кременевих ножів, посуду та кісток різних тварин і людини. Особливо багато таких знахідок було в урочищі «Озеряни».
В літописних записах ця місцевість згадується вперше в 1103 році, коли небезпека нападу половців примусила удільних князів, за порадою Володимира Мономаха, зібратись на з'їзд та домовитись про спільні дії. «Совокупившимися вси братья (князья) на Золочча» (біля Долебського озера нижче Києва на лівому березі Дніпра), – повідомляє хроніст. Ріка Золоча протікала в той час через Гнідин та сусідні села Бортничі і Вишеньки, впадаючи за останнім у Дніпро. Але чи існувало вже тоді саме село Гнідин достеменно невідомо. Відомо лише з археологічних знахідок про давньоруське поселення XII ст., але як воно називалось історія замовчує.
Перші ж згадки про Гнідин знаходимо у давніх Лаврських книгах, які свідчать, що село з такою назвою уже існувало в 1545 році. Воно було розташоване біля річки Дніпро і називалось «Гнідин над Дніпром». Про це свідчить перепис Лаврських маєтків 1593 року. Ця місцевість і тепер має назву «Старий Гнідин». Нинішнє село знаходиться за 2 кілометри на Північний Схід, де місцевість більш висока, не так часто заливається весняними водами.
Сама назва Гнідин пояснюється по-різному. Можливо, вона походить від роду занять перших поселенців, які виготовляли збрую для коней, в тому числі гнули дуги. «Гнидуги» як назва професії перейшло в «Гнидуг» – назву місцевості, а звідси поступово трансформувалось в «Гнідин». За іншими припущеннями, топонім Гнідин утворився від переважаючої масті в табунах коней (гніді), що випасались на заплавних Дніпровських луках, які належали, як і село, Києво-Печерській Лаврі.
За історичними даними у 1596 році Київський митрополит Рогоза відібрав маєтки Вишеньки і Гнідин у Лаври. В 1632 році легендарний Петро Могила віддав ці села і прилеглі до них землі на утримання, створеного ним у Києві, учбового закладу – Києво-Могилянського колегіуму, пізніше академії. Згодом, вони знову повернулись у власність Києво-Печерської Лаври. І досі про це свідчать назви урочищ: «Чернечий пай», «Пасіка» та інші. З давніх-давен населення Гнідина складалось з вільних селян і козаків. За часів Гетьманщини Лівобережна і Правобережна Україна ділилась на полки, які були військовими і адміністративними одиницями. Полки ділились на сотні. Козаки села Гнідина входили спочатку до Бориспільської сотні Київського полку, а пізніше – до Вороньківської сотні Переяславського полку. Вочевидь вони були активними учасниками Визвольної війни українського народу 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького.
В 1648 році Богдан Хмельницький видав Універсал, в якому наказував селянам сіл Вишеньки та Гнідин, щоб вони Лаврі були «послушними і вселякую повинність ведлуг звичаю давнего оддавали».
Козацький устрій існував до 1764 року, коли царський уряд ліквідував гетьманство і доручив управління українськими землями Малоросійській колегії. Нею в 1765-1967 роках було проведено перепис населення і господарств з метою збільшення зборів у царську казну. В цих реєстрах знову знаходимо згадку про Гнідин. А в «Ревизских сказках» 1785 року є дані «сколько, где й в каких волостях Киево-Печерской Лавры было крестьян, писанных по ревизии 1732 года...» . За ними в селі Гнідині було чоловіків – 288, жінок – 265, а дворів – 117.
Основними заняттями гнідинців було землеробство, скотарство та рибальський промисел. Жінки займались ткацтвом та городництвом. Пряли пряжу з конопель, овечої вовни і на домашніх верстатах ткали полотно, рядна, рушники, настільники, сукно. Були в селі також шевці, ковалі, теслі, які задовольняли потреби села. Зерно мололи вітряними млинами, яких в околиці села було біля двадцяти. Було і два водяних млини, що стояли на струмках – притоках річки Золоча. Здавна Гнідин був пов'язаний торговими зв'язками з Києвом. Там гнідинці продавали сільськогосподарську продукцію та купували ремісничі, а пізніше і промислові вироби.
XIX ст. позначилось значним зростанням кількості жителів. Так за архівними матеріалами знаходимо, що в 1858 році в Гнідині нараховувалось 152 двори та 792 жителі, а в 1897 році уже 315 дворів та 1671 житель. Як бачимо, за неповних 40 років число дворів та жителів зросло більше, ніж в двічі. Цьому, очевидно, сприяла селянська реформа 1861 року. Після неї польовими і сінокісними угіддями користувалась сільська громада, яка і розподіляла наділи між дворами: по одному наділу на кожну особу чоловічої статі. На жінок і «незаконно роджених» хлопчиків наділ не виділяли. Періодично за рішенням громади земля перерозподілялась між дворами. Перший перерозподіл був у 1882 році, другий – у 1899 році. За останнім переділом сім'я могла одержати не більше чотирьох наділів, хоч у ній було і більше осіб чоловічої статі. Такі багатодітні сім'ї змушені були ділитись на кілька. Цим пояснюється швидкий ріст кількості дворів. Між загальними переділами були часткові підрівнювання земельних наділів: раз на три роки відбирались землі померлих і наділялись новонародженим. Пізніше громада вирішила наділяти землю і на дівчат, якщо їх у сім'ї було кілька, а хлопців жодного. На чотирьох дівчат виділявся один наділ, на двох – пів наділа. Власником землі вважалась громада, а кожен двір одержував землю в тимчасове користування. На кінець XIX ст. один наділ складався з 2,5 га: 1,75 га польової землі і 0,75 га сінокосу. Городи перерозподілу не підлягали. Земельний фонд Гнідинської громади на початку XX ст. складав 3433 га., з них: польової землі 1258 га, сіножатей – 524 га, випасів – 773 га, лісів і чагарників – 255 га, боліт і вод – 360 га, городніх земель – 303 га.
XIX ст. в громадському житті Гнідина було цікаве тим, що в 1843 -1847 роках Бориспільщину відвідував Т.Г.Шевченко. Не виключено, що він міг побувати і в Гнідині. А дещо пізніше тут частим гостем був автор Гімну України, видатний етнограф, великий патріот України Павло Платонович Чубинський. В селі ним було записано кілька народних казок, які знайшли своє місце в його етнографічних творах. Павло Платонович товаришував з регентом церковного хору Петром Криницьким та його сином Іваном, який відзначався чудовим голосом. За рекомендацією Чубинського Івана було прийнято до хору Києво-Печерської Лаври, а пізніше він переїхав до Харкова, де став відомим співаком та актором під прізвищем Чаров-Криницький.
З кінця XIX ст. в Гнідині розпочинається системна шкільна освіта. В 1880 році відставний солдат на прізвище Заяров розпочав навчати дітей у пристосованій під школу селянській хаті. А в 1885 році була відкрита перша церковно-приходська школа, яка офіційно іменувалась Церковна Школа Грамоти.
В 1895 році було збудовано спеціальне приміщення з однією класною кімнатою і квартирою для вчителя. Тут навчалось 35-40 хлопчиків. В 1896 році учителем в школі став Коломієць Марко Іванович, який організував і церковний хор, в репертуарі якого були не тільки релігійні, а й українські народні пісні. На початку XX ст. почав учителювати Галатенко Федось Максимович, який був родом з Гнідина. В 1910 році розпочалось будівництво типової земської школи, яка була відкрита в 1913 році. Вона складалась із двох класних кімнат на 40-45 учнів, кімнати для бібліотеки та двох квартир для вчителів. Першими вчителями там були Пшеничний Володимир Іванович та Курганська Олександра Петрівна.
Буремні події 1905, а особливо, 1917-1920 років не обминули і Гнідин. Крах самодержавства, боротьба Центральної Ради за Українську Народну Республіку, більшовицька навала на Україну, австрійські та німецькі окупанти, війська Денікіна, збройні формування селянських отаманів, війська білополяків – така була розмаїта палітра тогочасного суспільно-політичного життя. В результаті цієї веремії з кінця 1920 року в Україні, в тому числі і в Гнідині, утвердилась радянська влада.
Активними учасниками подій громадянської війни були: Рій Дементій Романович, Шорський Модест Васильович, Семенко Олександр Якович, Маринченко Нестор Потапович. Ромась Марко Дорошович, Яременко Федір Васильович, Білойван Мирон Митрофанович, Босий Дементій Федотович, Білойван Хома Лукович. Першим головою сільської ради в Гнідині був Баран Матвій Гаврилович, а головою земельної комісії, яка займалась перерозподілом земельних наділів – Придиба Роман Олексійович, До її складу входили Дзюба Федот Іванович, Салівон Антон Михайлович, Галатенко Федось Максимович. Часи були надзвичайно жорстокі. Нове народжувалось у кривавій боротьбі із старим. У травні 1920 року білополяки  закатували Омельченка Луку Івановича, який брав активну участь в революційних подіях. У червні 1920 року в Гнідині було створено комітет незаможних селян, який очолив Галатенко Самсон Несторович.
Перша половина 20-х років була пов'язана з запровадженням нової економічної політики та відбудовою господарства села. І вже на 1925-1926 господарський рік селяни активно продавали хліб державі. Та, починаючи з 1929 року до Гнідина докотився процес колективізації. Він був неохоче зустрінутий селянами, які відчули смак до особистого господарювання і не бажали віддавати свої землі, худобу та реманент в суспільну власність. Однак, в хід пішли примус, залякування та терор голодом. Голодомор 1932-1933 років лише за офіційними звітами забрав 98 жителів Гнідина. Фактичні втрати були значно більшими. Цими нелюдськими методами більшовики досягли мети – більшість селян вступили до колгоспів, яких утворилось кілька. Пізніше, в результаті їх об'єднання, в 1934 році було створено колгосп імені Чапаєва. Людина звикає до всього. Почали звикати гнідинці і до роботи в колгоспі. В 1934 році на його полях вперше з'явився трактор. Поступово зростали врожаї, успішно працювали ланки, які очолювали Дзюба Федося Степанівна, Галатенко Ганна Луківна, Набоченко Векла Яківна, Коваль Марфа Григорівна, Семенко Варвара Омельянівна, Попенко Олександра Ничипорівна. В 1938 році їх досягнення були представлені на Всесоюзній сільськогосподарській виставці, а в 1939 році невтомних трудівниць нагородили срібними медалями виставки за вирощення рекордних урожаїв картоплі та овочів.
Певного розвитку в 20-30-х роках набула і соціальна сфера. В селі відкрили бібліотеку та сільський клуб. Сільська школа в 1925 році стала чотирирічною. В ній навчалося понад 120 учнів. Для порятунку дітей-сиріт та дітей з малозабезпечених сімей в роки голодомору при школі організували інтернат, який проіснував до 1934 року. Це дало змогу врятувати від голодної смерті не один десяток малих гнідинців. З 1934 року почався набір до 5-го класу Гнідинської семирічки, перший випуск якої відбувся в 1937 році. Першим директором Гнідинської семирічки був Галатенко Федось Максимович.
Напад гітлерівської Німеччини перервав мирне життя селян. З перших днів війни значна частина чоловічого населення була призвана до Червоної Армії, а з кінця вересня почалась німецько-фашистська окупація, яка тривала довгих два роки, позначених жорстоким терором. Селяни змушені були працювати на примусових роботах в колишньому колгоспі та на лісозаготівлях у Бортницькому лісництві, а також на оборонних спорудах. 180 юнаків та дівчат було вивезено окупантами на каторжні роботи до Німеччини. Дехто там і загинув від непосильної праці та знущань господарів. Фашистами були розстріляні Р.О.Придиба з сином Семеном та О.Н.Босий. Їхні сім'ї, а також сім'ї тих, хто перебував у Червоній Армії, занесли в списки заложників, ніхто з них не мав права піти з села. Закатували гестапівці Івана Дзюбу, померли з голоду за колючим дротом Федір Босий, Максим Шевченко, Галина Кривошей, Григорій Кравченко та Галина Маринченко.
У вересні 1943 року прийшло звільнення, яке на своїх знаменах принесли бійці 136 стрілецької дивізії під командуванням підполковника Івана Пузікова. Перед тим, як залишити село фашисти почали його палити. Згоріло понад 150 будівель. Однак, швидкий наступ червоноармійців та рішучі дії групи сільської молоді, яку очолював Дмитро Петрович Шевченко, врятували понад дві третини села від знищення.
В жовтні 1943 року до Червоної Армії було мобілізовано кілька сотень гнідинців віком від 18 до 45 років, які громили фашистів до Дня Перемоги, а деякі з них стали учасниками ще й розгрому Японії. Понад 200 односельців знайшли спочинок у братських могилах, розкиданих від Дніпра до Одера та Ельби. Серед них і Іван Хотович Кравченко, Герой Радянського Союзу, який загинув під час штурму Берліна. А в братській могилі, що в центрі Гнідина, сплять вічним сном сини багатьох народів колишнього Радянського Союзу, що загинули при визволенні села.
Важкими були повоєнні роки. Поволі відроджувалось напівзруйноване село. Повернулись фронтовики, які стали до мирної праці. Оживав колгосп, люди з землянок переселялись до відбудованих хат, розпочались заняття в школі. У середині 1945 року повернувся з армії Галатенко Федось Максимович, який знову став директор школи. Під його керівництвом сформувався творчий колектив педагогів, серед яких особливо виділялись: Марія Пилипівна Кошарна, Марія Панасівна Птушкіна, Галина Степанівна Борисенко, Марія Олександрівна Онищенко, Антоніна Назарівна Яременко, Євдокія Василівна Степанова. Велику допомогу надавали школі голови колгоспу: Петро Мефодійович Соченко та Федот Петрович Кошарний. Сприяли роботі освітнього закладу і голови сільради: Захарій Миколайович Середа, Іван Петрович Онищенко, Марко Семенович Дзюба.
Основною господарською одиницею в селі залишався колгосп імені Чапаєва. В ньому й працювала більшість жителів села. Переборюючи об'єктивні та суб'єктивні труднощі зростали його господарські показники. В 1956-1957 роках село в основному було електрифіковане. З 1960 по 1963 рік головою колгоспу працював Петро Васильович Глоба. Під його керівництвом це господарство досягло значних успіхів і вперше мало суттєві прибутки. Це дало можливість збудувати приміщення початкової школи та розпочати будівництво ще одного приміщення для восьмирічної школи. Однак, цю справу не було доведено до кінця, бо в березні 1963 року на базі колгоспів сіл Гнідин та Вишеньки було створено радгосп «Вишеньківський». Село Гнідин стало його третім відділком, а отже, фактично втратило будь-яку перспективу для розвитку своєї інфраструктури. Правда, дякуючи випускнику Гнідинської школи 1937 року Івану Хомовичу Галатенку, який в другій половині 60-х років очолював Бориспільський райвиконком, до села вдалось прокласти дорогу з твердим покриттям. Це покращило транспортне сполучення села з містом Києвом і дало можливість більшості жителів знайти для себе роботу в столиці.
В середині 70-х років у Гнідині розпочав роботу, збудований на кошти Академії Наук України, Експерементально-технологічний завод дитячого та дієтичного харчування, який складався з двох цехів: м'ясного та молочного. Біля нього збудували три багатоквартирні будинки для молодих працівників та дитячий садок. Тут знайшли собі роботу понад 150 гнідинців.
Та роки застою, а точніше загальної кризи соціалістичної системи господарювання, позначились і на житті Гнідина. З одного боку занепадав радгосп «Вишеньківський», який поступово втрачав свої виробничі показники, його залишали люди, які шукали роботу в промисловості. Гнідинці більше уваги почали приділяти домашньому підсобному господарству, продукти з якого реалізовували на ринках Києва і мали поповнення сімейного бюджету. На початку 80-х років остаточно погасло вогнище сільської культури – розвалився сільський клуб. Проте, на цьому фоні були і певні успіхи. Так, методами народної будови були зведені нові приміщення фельдшерсько-акушерського пункту та восьмирічної школи. За державні асигнування звели будівлю сільської ради, де розмістились поштове відділення, відділення банку, телефонна станція та сільська бібліотека. Початок горбачовської «перебудови» став своєрідним творчим поштовхом у діяльності педагогічного колективу Гнідинської школи. Тут була створена Мала Академія народних мистецтв, головним змістом діяльності якої стало відродження глибинних національних коренів та народних традицій. До роботи з учнями були залучені відомі діячі української культури: Ніна Матвієнко, Анатолій Погрібний, Дмитро Чередниченко, Галина Кирпа, Петро Осадчук, Віктор Лузан, Степан Щербак та інші. Така робота стала прикладом для наслідування в багатьох школах України. В цей час вчителі школи розробили і видали ряд підручників та навчальних посібників, які були першими ластівками в оновленні змісту навчання, перетворенні його на справді національний. Ними були створені перші національні «Буквар» і «Читанки». Валентина Василівна Стрілько – тодішній директор школи, яка з 1990 року уже набула статусу середньої, при активній допомозі небайдужих людей, вирішила питання будівництва нового типового шкільного приміщення. Влітку 1992 року відбувся перший випуск 11-го класу, а 1 вересня широко відкрила свої двері прекрасна світла шкільна новобудова. Для гнідинців це були перші реальні результати пов'язані з проголошенням державної незалежності України.
Впродовж 90-х років змінювалось обличчя Гнідина. Зусиллями його багаторічного голови Онищенка Миколи Івановича, з діда-прадіда гнідинця, який майже три десятиліття з невеликими перервами очолював місцеву сільську раду, було реконструйовано сільську електромережу, з'явились перші асфальтовані вулиці, за його сприяння та при підтримці громади розпочалась газифікація села. Було збудовано нові торговельні заклади, фельдшерсько-акушерський пункт реорганізовано в медичну амбулаторію та переселено в приміщення колишньої школи. Поліпшився житловий фонд села. Забудувались нові мікрорайони: Крива та Мельниця. В 2003 році, за кошти сільської ради, розпочалась реконструкція колишнього приміщення початкової школи під житловий будинок для вчителів і вже в липні 2005 року Міністр освіти України Станіслав Ніколаєнко вручив ключі від чотирьох квартир вчителям-новоселам. Шкода, що передчасна смерть не дозволила бути присутнім при цьому одному з ініціаторів цієї доброї справи – Миколі Івановичу Онищенку.
90-ті роки позначились і новим творчим зростанням педагогічного колективу школи. Тут викристалізувалась оригінальна модель виховної роботи, серцевиною якої є реальні творчі справи дітей в учнівському об'єднанні «Віче». Це не просто позанавчальна робота, а завзяте рейтингове суперництво між класами за першість, за лідерство. Змагальна форма дає можливість кожній дитині як найповніше розкрити свої нахили, здібності, вподобання. Стрижнем усієї роботи є формування в дітей любові до своєї сім'ї, школи, села, району, області, держави. Їх навчають завжди з гордістю говорити «Я – українець». Така діяльність була б неможливою без творчої роботи педагогічного колективу, вагомий внесок в становлення якого зробили Раїса Олексіївна Майстренко, Ольга Яківна Ремінь, Ганна Юхимівна Дремлюга, Ольга Гнатівна Маринченко, Ніна Григорівна Кудько, Тамара Сергіївна Кондратенко, Віра Іванівна Беник, Тамара Григорівна Пільщикова, Людмила Михайлівна Підгорна, Тамара Ярославівна Майкович, Тетяна Василівна Біла, Марія Михайлівна Хамандяк і так можна назвати кожного, хто в той час працював і нині працює з дітьми. Очолював заклад з 1992 по 2006 рік Василь Іванович Галатенко. Свідченням успіхів школи стало те, що в 2003 році Розпорядженням Кабінету Міністрів України їй було присвоєно ім'я Великого Українця, відомого діяча української діаспори в Канаді Петра Яцика. З цієї нагоди 18 грудня 2003 року школу відвідав Голова Верховної Ради України Володимир Литвин. Три останні роки навчальними закладом керує Ніна Григорівна Кудько. У червні 2009 року школу включено до реєстру флагманів освіти України.
Сьогодні в Гнідині проживає 2500 офіційно зареєстрованих жителів, хоча реальна чисельність населення складає 3100 чол. Донедавна в селі працював ВАТ «Регіопродукт», де трудилися понад 200 працівників, які виробляли різноманітну молочну та м'ясну продукцію. Сьогодні завод перебуває на докорінній реконструкції. Сподіватимемось, що австрійським інвесторам вдасться успішно подолати усі економічні, технічні та бюрократичні перешкоди і в недалекому майбутньому ввести підприємство в експлуатацію. Діють 9 торгових закладів різних форм власності.
Весною 2005 року відбулись позачергові вибори сільського голови. Перемогу на них здобув Лазаренко Олександр Йосипович, який народився і виріс в Гнідині, а перед обранням працював головним інженером ВАТ «Регіонпродукт».
Кожен населений пункт славний перш за все своїми людьми. Є чим пишатись і Гнідину, як сьогодні, так і в минулому. Не кожне село може похвалитись, що серед його жителів був повний Георгіївський кавалер. А саме таким вернувся в рідне село з Першої світової війни Дмитро Іванович Онищенко.
Його родич Василь Олексійович Онищенко став, в далекому вже тепер 1954 році, чемпіоном світу з кульової стрільби, а потім неодноразово перемагав та встановлював рекорди на чемпіонатах СРСР та України.
Славні спортивні традиції свого однофамільця та сусіда з честю продовжила випускниця Гнідинської школи, а нині аспірантка Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова Неля Онищенко. Вона обрала для себе не зовсім жіночий вид спорту – бокс. Але ставала багаторазовою володаркою Кубка, чемпіонкою України та бронзовим призером чемпіонату Європи.
Ще в юні роки небо поманило Антона Максимовича Галатенка. Спочатку він навчався в аероклубі, потім закінчив авіаційне училище і, ставши пілотом, воював на фронтах Великої Вітчизняної війни, а після її закінчення продовжував службу в урядовій авіації СРСР і був серед членів екіпажу літака, що доставив у дні Карибської кризи 1962 року Анастаса Мікояна на історичні переговори з Джоном Кеннеді, президентом США.
Окремо слід згадати і Йону Васильовича Шевченка, актора та театрознавця, що походив з гнідинської селянської сім'ї. Він був одним із засновників легендарного «Молодого театру», а потім тісно співпрацював з Лесем Курбасом в театрі «Березіль». Репресований 1937 року.
Кандидатами наук у повоєнні роки стали Михайло Климович Коваль та Микола Каленикович Кудько. Перший, будучи незрячим з семи років, зумів закінчити школу, інститут, стати викладачем історії, захистити кандидатську дисертацію та плідно працювати в Інституті історії АН УРСР. Другий – обрав військову кар'єру. Пройшовши вогняними дорогами Другої світової війни, після її закінчення став військовим інженером та працював у славетному конструкторському бюро Сергія Корольова, беручи безпосередню участь у створенні космічних літальних апаратів, за що був удостоєний Державної премії СРСР. Мав військове звання полковника.
Серед перших випускників Гнідинської семирічки 1937 року був Іван Хотович Кравченко. В 24 роки за мужність і героїзм, виявлені у боротьбі з фашистськими загарбниками, йому присвоїли високе звання Героя Радянського Союзу. Але 1 травня 1945 року в боях за Берлін він загинув.
З великою теплотою старожили Гнідина згадують про сільського священика, який багато років у повоєнні часи очолював парафію Гнідинської Свято-Миколаївської церкви, Дзюбу Івана Андріяновича. Він молитвою умів лікувати душі людські, а його роботящі руки забезпечували гнідинців різноманітними столярними виробами. Були випадки, коли рятуючи людей від повені, він майстрував човна навіть на перший день Великодня. «Працювати не гріх», – любив повторювати отець Іван.
Звання «Майстер – золоті руки» за унікальні прийоми обробки скла отримав робітник заводу «Арсенал», наш односелець Михайло Кузьмович Босий. Він був нагороджений також орденами Леніна та Трудового Червоного Прапора. Так держава відзначила його заслуги у виготовленні оригінальних деталей до пристроїв, якими здійснювали керування польотами космічних кораблів. Був випадок, коли кілька спеціалізованих науково-дослідних інститутів не могли знайти спосіб з належною точністю обробити складну оптичну призму, а Михайло Кузьмович за одну ніч, використовуючи «надскладне» обладнання у вигляді каструлі з водою та свої природні вміння і відчуття, знайшов необхідну формулу. Тільки якісь там бюрократичні перешкоди позбавили його цілком заслуженого звання Героя Соціалістичної праці.
Коли в квітні 1986 року весь світ облетіла страшна звістка про Чорнобильську трагедію, серед тих, хто став на боротьбу з атомною смертю, був і спеціалізований батальйон під командуванням Миколи Федотовича Босого. Його бійцям не тільки вдалося заглушити четвертий реактор, а й прокласти під нього трубопровід для подачі рідкого азоту, чим була відвернута небезпека термоядерного вибуху, руйнівні наслідки якого передбачити неможливо.
Коли в період розбудови незалежної України постало питання про відродження національних традицій, виховання справжніх патріотів і виникла необхідність у створенні символіки кожного населеного пункту, нам, гнідинцям, не довелось звертатись до послуг якихось сторонніх спеціалістів. Проект Герба та Прапора Гнідина був розроблений тодішнім одинадцятикласником нашої школи Василем Бондаренком, який ставав неодноразовим переможцем та призером районних і обласних олімпіад з образотворчого мистецтва. Гімн села створили випускник школи 1951 року, а нині заслужений артист України Анатолій Самійлович Маринченко та теперішня директорка школи, її випускниця 1975 року Ніна Григорівна Кудько.
Ми згадали про небагатьох із тисяч тих, що топтали гнідинську землю. Вони любили свій Гнідин, його мальовничі околиці, сіяли хліб і косили траву, стрічали сонячні світанки і милувались солов'їними вечорами, народжували і ростили дітей, захищали рідну землю від ворогів, творили історію. Без них, часто нині вже безіменних, не було б сьогодення. Нехай ці сторінки будуть для них своєрідним пам'ятником.

Приносимо вибачення, сторінка доопрацьовується.
Напишемо історію села разом!
Вулиця Центральна

© 2008-2009 spidkova.com.ua Усі права застережено. Інформація є інтелектуальною власністю «Срібної підкови». Будь-яке копіювання, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень, публікування і републікування, передрук чи будь-яке інше поширення інформації «Срібної підкови», в якій би формі та яким би технічним способом воно не здійснювалося, суворо забороняється без попередньої письмової згоди з боку редакції. Під час цитування інформації гіперпосилання на сайт spidkova.com.ua обов'язкове. Адміністрація сайту не несе відповідальності за висловлювання користувачів сайту на форумах, у чатах та коментарях.