Газета Гнідинської сільської громади

Герб ГнідинаГазета Срібна підкова
Хронограф
Український історичний календар
Доброго вам здоров’я, вельмишановні пані і панове!
Сьогодні ми поговоримо про затвердження Верховною Радою малого Герба України – тризуба, згадаємо давньоруського князя Ярослава Мудрого та видатну українську поетесу Лесю Українку, пом’янемо славного козацького полковника Івана Богуна та безневинно убитого кадебістами сучасного поета і композитора Володимира Івасюка.

Про походження і значення тризуба, як символу державної влади, існують різні теорії.Тризуб Володимира ВеликогоАрхеологічні знахідки тризубів на українській території сягають І століття.Державний Герб України З княжої доби збереглися тризуби на золотих і срібних монетах князя Володимира Великого. Далі тризуб став спадковим геральдичним знаменом для нащадків Володимира Великого – Святополка І Окаянного, Ярослава Мудрого та інших давньоруських князів.
По відродженні української держави в 1917 році Центральна Рада, на пропозицію Михайла Грушевського, прийняла Володимирів тризуб як великий і малий герб УНР. Автором проектів був Василь Кричевський. Як герб Української Держави тризуб залишився за Гетьманату, а далі й за Директорії.
Після відновлення української національної державності 24 серпня 1991 року Верховна Рада України, своєю постановою «Про державний герб України» від 19 лютого 1992 року затвердила тризуб як малий герб України. Тризуб став офіційною емблемою нашої держави. Його статус закріплений і нині діючою Конституцією України. Отож, Знак Княжої Держави Володимира Великого – тризуб – став малим Державним Гербом України.

Видатний державний діяч і полководець Київської Русі, великий князь Київський Ярослав Мудрий був сином Володимира Святославича і полоцької княжни Рогніди Рогволдівни. Народився він близько 978 року. За життя батька управляв Ростовом, згодом – Новгородом. Після смерті Володимира Великого Ярослав вів запеклу боротьбу за київський престол з братом Святополком Окаянним. У 1019 році остаточно розбив його війська на річці Альті і став великим князем. Він також воював з братом Мстиславом Володимировичем і змушений був передати йому землі Чернігівського князівства, які об’єдналися з Києвом лише у 1036 році, після смерті Мстислава.
Період князювання Ярослава Мудрого позначився новим піднесенням Київської держави. Він зібрав під свою руку майже всі українські етнічні землі. У 1031 році заснував над річкою Сян місто Ярослав, а на узбережжі Чудського озера – місто Юр’єв (тепер Тарту). Для захисту південних кордонів від нападу кочівників була споруджена нова оборонна лінія вздовж річок Сули, Стугни, Росі, Трубежа. У 1036 році руські війська вщент розгромили печенігів біля Києва. На честь цієї перемоги закладено в 1037 році Софійський собор, який і донині є окрасою української столиці.
Значно розширилися і зміцнилися в цей час міжнародні відносини Київської держави з Візантією, Німеччиною, Угорщиною, Францією та іншими країнами. Князь закріпив їх родинними зв’язками з багатьма європейськими правителями – сам він був одружений з донькою шведського короля Олафа – Інгігердою, а згодом – з Анною, дочкою візантійського імператора; його сестри були дружинами членів королівських сімей Польщі та Чехії; його сини мали за дружин візантійську та німецьку принцес; його дочка Єлизавета вийшла заміж за норвезького короля Геральда Суворого, Анна – за французького короля Генріха II, Анастасія була дружиною угорського короля Андрія І. Не даремно сучасники прозивали Ярослава «європейським сватом».
Князь приділяв велику увагу організації внутрішнього життя країни. Було укладено збірник законів – «Правда Ярослава», що склала найдавнішу частину «Руської правди». Для остаточного утвердження християнства в Київській державі у 1039 році було засновано Київську митрополію, яка підпорядковувалась Константинопольському патріарху. Згодом собором руських єпископів митрополитом було обрано київського церковного діяча і письменника Іларіона. Також створили перші монастирі – Св. Юрія, Св. Ірини та Києво-Печерський, які стали великими церковними і культурно-освітніми центрами. Ярослав дбав про розвиток освіти в державі. За його розпорядженням було створено школу і бібліотеку при Софійському соборі, зібрано перекладачів, які переклали на давньоруську мову багато грецьких книг. За правління Ярослава Мудрого Київська держава зберегла свою могутність і міжнародний авторитет. Помер він у Вишгороді в 1054 році. Похований у Софійському соборі в Києві.

Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) народилась 25 лютого 1871 року в місті Новограді -Волинському, тепер Житомирської області, в інтелігентній «літературній» родині. Її мати – відома письменниця Олена Пчілка, батько – юрист, громадський діяч. Вони приділяли багато уваги вихованню дітей, їхній гуманітарній освіті. Дитячі роки Лесі минали на Поліссі, в краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Дівчина росла веселою і жвавою, розумницею і чепурушкою. Серед ровесників виділялась здібністю і працьовитістю. Багатий фольклор Волині вводив вразливу дівчинку в незвичайний, химерний світ української міфології з її мавками, перелесниками, русалками. Маленька Леся так повірила в існування лісових істот, що потайки вночі, перемагаючи страх, бігала в ліс і там шукала мавку. Вона дуже любила музику, старанно вчилась грати на фортепіано. Але тяжка хвороба – туберкульоз кісток – змусила перервати це захоплення.
Швидкому розвитку письменницьких здібностей Лесі Українки сприяла творча атмосфера, в якій зростала, її оточення, серед якого були Михайло Старицький, Микола Лисенко, Іван Франко. Великий вплив на її духовний розвиток мав дядько Михайло Драгоманов, відомий громадський і культурний діяч. Він намагався ввести Лесю у світ культури різних народів, виховати як свідому громадянку.
Уперше ім’я Лесі Українки з’явилось у 1884 році у львівському журналі «Зоря», де було надруковано вірші 13-літньої поетеси «Конвалія» і «Сафо». З того часу її твори все частіше публікуються в різних виданнях, а 1893 року вийшла перша поетична збірка «На крилах пісень».
Феномен таланту Лесі Українки полягав у тому, що вона одночасно могла плідно працювати в різних літературних жанрах. Через хворобу їй доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, давала сюжети для майбутніх творів. Перерахувати їх просто неможливо. Зазначимо лише, що всі вони просякнуті безмежною жагою до життя, палкою любов’ю до рідної землі, до українського народу і бажанням, подібно до Тараса Шевченка, поставити на його сторожі власне слово. Недаремно Іван Франко сказав: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хворої дівчини».
Останнє своє літо 1913 року Леся Українка проводила в оточенні сім’ї на Кавказі. Тяжкохвору поетесу перевезли до містечка Сурамі. Там 19 липня між першою і другою годиною ночі вона померла.
Труну з прахом доставили до Києва. 26 липня 1913 року Лесю Українку поховали на Байковому кладовищі. Поліція не дозволила ні промов, ні співів, а щоб ніхто не посмів порушити заборону, дала у супровід похоронної процесії наряд кінноти. За труною йшов багатотисячний натовп. Україна ховала свою дочку.

Іван Богун був одним із найвідоміших козацьких полководців в Україні середини XVII століття. Достеменно невідомо, коли і де він народився. Мало відомостей і про ранній період його життя, хоча деякі українські історики писали, що він брав участь у козацьких повстаннях 1637-1638 років. Перші ж дані про ратні справи Богуна пов’язані з його участю в обороні Азова, коли запорозькі та донські козаки протягом 1637-1642 років героїчно захищали місто від турецьких військ султана Ібрагіма.
З початком у 1648 році Визвольної війни українського народу проти польської шляхти Богун став одним із сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького. Згодом, за неабиякі організаторські здібності та військовий талант Богуна було призначено кальницьким полковником, а тому подальша його доля тісно пов’язана із захистом Вінниччини та Брацлавщини від військ Речі Посполитої. Зокрема, в 1651 році він вів там важкі бої проти польських загонів Калиновського та Лянцкоронського. Саме у боях під Вінницею в березні 1651 року Богун вперше найбільш масштабно проявив здібності воєначальника, заманивши в ході бою польську кінноту на Південний Буг, де драгуни потрапили до зарання підготовленої пастки.
Важливою сторінкою з-поміж його ратних справ стала битва під Берестечком, у якій Іван Богун проявив себе розсудливим
полководцем у найтрагічніший момент бою. Саме його було обрано наказним гетьманом в оточеному поляками козацькому таборі 30 червня 1651 року. І він виправдав покладені на нього сподівання, вивів із оточення основні сили українського війська.
Характеризуючи політичну діяльність Івана Богуна, відзначимо, що він палко любив свою Україну й досить боляче реагував на кроки українських гетьманів, що могли обмежувати незалежність вітчизни. Тому він був у числі противників курсу Богдана Хмельницького на союз із Москвою і, так і не склавши присяги російському цареві, згодом очолив антимосковську старшинську опозицію.
Після смерті великого гетьмана Богун підтримував Івана Виговського та Юрія Хмельницького у боротьбі за незалежність від Москви, але й зближення із Польщею чи Туреччиною теж викликало спротив бунтівного полковника.
Через деякий час Іван Богун був безпідставно звинувачений поляками, які його люто ненавиділи, у зносинах з російською стороною і 17 лютого 1664 року по-зрадницькому вбитий поблизу Новгорода-Сіверського.

Дата його народження всім відома – 4 березня 1949 року. Дата смерті – ні. 30-річний Володимир Івасюк уранці 24 квітня 1979 року поспішав до консерваторії, а додому вже так ніколи й не повернувся. Його понівечене тіло знайшли повішеним через три тижні у Брюховицькому лісі, що під Львовом. Тепер його могила завжди встелена живими квітами... А його пісні «Я піду в далекі гори», «Червона рута», «Водограй» і ще десятки інших – поза модою.
У ті трагічні дні, коли Володимира не стало, у газетах заборонили друкувати некрологи і співчуття родині Івасюків. А в день похорону всюди призначили комсомольські та партійні збори з обов’язковою явкою, погрожуючи за непослух відрахувати з навчальних закладів або звільнити з роботи. Та попри ці застороги прощання з композитором вилилося в нескінченний потік народу, який несила було зупинити. Труну до самого Личаківського цвинтаря несли на плечах. Кажуть, того дня у Львові не було жодної квітки – ними вистелили дорогу до кладовища. За офіційною версією, Івасюк покінчив життя самогубством. Проте обставини і причини смерті пісняра досі не з’ясовані. Хоча багато хто небезпідставно вважає, що його знищили агенти КДБ.
На тлі радянської консервативної естради поява Івасюка стала справжнім вибухом – Володя запропонував нові ритми, нову гармонію. Був постійно в русі: писав пісні, вчився, робив аранжування, зустрічався зі слухачами, був присутній на записах своїх пісень. Він мав чим пишатися – на нього у двадцять років упав тягар шаленої популярності. Саме цього, а ще палкої любові до України, яка звучала в кожній створеній ним пісні, і не могла йому пробачити комуністична тоталітарна система.
Після смерті впродовж десяти років на його творчість було накладене табу. І лише у 1989 році «Червона рута» стає назвою однойменного фестивалю. У 1994-му президент України Леонід Кравчук підписує указ про присудження посмертно Володимирові Івасюку Державної премії України ім. Тараса Шевченка, а 4 березня 1999 року, до 50-річчя
від дня народження композитора, у Чернівцях у батьківській квартирі з ініціативи композитора Кирила Стеценка створюють Меморіальний музей. Кілька днів тому Указом Президента Віктора Ющенка Володимиру Івасюку посмертно присвоєно високе звання Героя України. Поновлено і слідство у справі про його таємничу загибель.
03.03.2009 р.

Доброго вам здоров’я, вельмишановні пані і панове!
Сьогодні ми згадаємо подвиг молодих захисників УНР під Крутами, вченого і громадського діяча Івана Пулюя, державного мужа Володимира Мономаха, козацького літописця Самійла Величка, про найперші друковані видання в Україні, вшануємо світлу пам’ять Патріарха Української греко-католицької церкви Йосипа Сліпого
.
На Аскольдовій могилі
Поховали їх -
Тридцять мучнів-українців.
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт.
Ці рядки Павла Тичини нагадують нам про героїзм і трагедію під Крутами у січні 1918 року. І переконують – проголошення ІV Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки самостійною, незалежною державою виражало прагнення і молодих представників українського народу. Ціною власного життя вони були готові захищати свою державу.
На допомогу військам УНР, що вели бої вже під Бахмачем з 6-тисячною більшовицькою армією Муравйова, яка йшла на Київ, за його ж словами «огнём и мечом восстанавливать советскую власть», кинуті останні резерви. Це були студенти Київських вузів і учні старших класів гімназій. Більшість з них ледь навчилися стріляти, озброєння мали майже символічне – гвинтівки і кілька кулеметів.
Наступ червоних почався 27 січня. Переконані в тому, що необстріляна молодь покинула позиції, більшовики йшли зімкнутими шеренгами і вже бачили себе переможцями. Вдарили кулемети, рушничні залпи – атака захлинулась. Та залізницею вже надійшла підмога Муравйову. Було прийнято рішення відступити. З боєм проривався з оточення студентський курінь. Одна рота вийшла на станцію Крути, яку вже зайняли більшовики, і потрапила в полон. Цілу ніч мордували полонених юнаків і розтерзаних кинули на станції. Та їхній самовідданий спротив зупинив швидке просування військ Муравйова. Тільки 9 лютого червоні банди захопили Київ і жорстоко розправились із населенням. За неповними даними, тоді було вбито понад п’ять тисяч осіб. На вулицях розстрілювали всіх, хто розмовляв українською. У Маріїнському парку за наказом Муравйова розстріляли 200 учнів гімназій і училищ – лише за те, що вони значились у списках української юнацької військово-спортивної організації.
19 березня 1918 року, після визволення Києва від більшовиків, тіла замордованих під Крутами юнаків перевезли до міста й поховали на Аскольдовій могилі.
Уроки цієї трагедії переконують – молода держава найперше повинна подбати про свій захист – і не тільки військовий, а й економічний, інтелектуальний, культурний, врешті-решт, духовний. І ще – не нарікаймо на молодих, бо вони не менше люблять свою землю і можливо, навіть, гостріше відчувають необхідність власної держави. Про це свідчать і події зовсім недавньої історії. Пам’ятаєте у 1990 році голодівку студентів на майдані Незалежності? Саме з цієї студентської революції починалося відродження української держави.

Наперекір не дуже догідній долі, українська нація завжди видавала з себе могутні талановиті постаті. Збагачуючи скарбницю світової культури, багато з них, не зі своєї волі, змушені були працювати і творити не на своїй землі. Та в духовності цих постатей нація немовби зберегла і виправила свій ріст.
У цьому ряду і вчений Іван Пулюй. Народився він 2 лютого 1845 року, а помер 31січня 1918.
Українець Іван Пулюй належить до найвизначніших постатей у світовій науці. Як зазначив австрійський вчений Вільгельм Форманн: «Іван Пулюй – один з тих, хто у другій половині XIX – на початку XX століття формував світ». Учений-новатор, фізик-експериментатор, оригінальний конструктор та винахідник – про це свідчить переклад його найважливіших праць англійською мовою, опублікованих Лондонським фізичним товариством. Прилад, відомий під назвою «лампа Пулюя», що був прообразом рентгенівської трубки, відкриття Х-променів задовго до того, як це зробив німець Рентген. Іван Пулюй – неперевершений лектор і разом з тим письменник-перекладач. Він – доктор натуральної філософії Страсбурзького університету, приват-доцент Віденського, професор вищої технічної школи у Празі, автор літературних досліджень та «Молитовника» українською мовою. Разом з Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуєм-Левицьким він переклав українською мовою «Святе Письмо Нового Завіту». І, що найважливіше, Іван Пулюй твердо вірив у майбутнє свого краю, працював на його національне відродження, боровся за політичні права українців і можливості піднімати свою культуру до рівня цивілізованих народів світу.

Почну з подій доби княжої Русі, коли на Київський престол сів Володимир Мономах – останній князь, який намагався утримати єдність і могутність держави. Його життя знаємо з автобіографії, відомої як «Повчання дітям», що стала першим дидактично-художнім твором Київської Русі. Ця праця була укладена Володимиром Мономахом у лютому 1106 року, щоб синам передати свої міркування щодо правил в управлінні державою та навчити їх добра.
«Хай не застане вас сонце в ліжку» – навчав він своїх дітей, бо і сам вставав удосвіта, після сніданку сідав посеред двору і відбував суд. Сам розглядав кожну справу, не перекидаючи її на урядовців і слуг. Не дозволяв кривдити бідних і кволих, дослухався до їхніх потреб, систематизувавши у своєму правовому кодексі їхні права і обов’язки.
«Подорожуючи своїми землями, не дозволяйте своїм слугам кривдити ні своїх, ні чужих, ані в селах, ані в полях, щоб вас не проклинали... А над усе не забувайте убогих і не давайте сильним погубити людину. Майте страх Божий, не лінуйтесь. Не покладайтесь на бояр та воєвод, самі доглядайте за всім, шануйте старого чоловіка, як батька, а молодого – як брата, будьте праведними суддями. Присяги не ламайте, гостей і послів вітайте, не забувайте того, що знаєте, а чого не знаєте, того навчайтесь. Батько мій навчився був говорити п’ятьма мовами, за це була йому шана од чужих земель». Згодьтеся, мудрі настанови сумлінного і свідомого обов’язку можновладця і, до речі, надзвичайно актуальні і нині.

У лютому 1670 року народився Самійло Величко – український козацький літописець. Він залишив по собі значну історичну спадщину – чотири томи літописних записів, відомих під назвою «Літопис Самійла Величка» – наймонументальніший твір у давній українській історіографії.
Перші згадки про себе Самійло Величко кладе на 1690 рік. «Цього ж 1690, на самому початку його, в міжсвяття Різдва Господнього, я, письменник і оповідач цих літописних діянь, маючи кільканадцять років, почав служити Запорозькому війську в поважнім домі шляхетного пана його милості Василя Леонтійовича Кочубея».
Народився він на Полтавщині. Походив зі знатного козацького роду, закінчив Києво-Могилянську академію. Знання й обдарованість сприяли його першому призначенню – помічником генерального писаря Запорозького війська. Проте життєвий шлях Самійла Величка не був встелений трояндами. Після страти Василя Кочубея його, звинувативши у змові проти царя Петра, кинули до в’язниці, де він провів майже десять років.
Після ув’язнення Самійло Величко живе спершу у Диканці, а потім у селі Жуки під Полтавою, де цілком присвячує себе літописанню, маючи на меті закарбувати на папері всі найважливіші події в Україні, що відбулися за його життя. Добре знаючи польську, російську, німецьку, латинську мови, володіючи рідкісною колекцією книг та історичних документів, Самійло Величко відтворює масштабну, достовірну й вичерпну картину тодішнього життя. Він не просто подає хроніку чи фіксує події, а історично їх оцінює, аналізує, висловлює своє ставлення до того чи іншого політичного моменту, не приховує власних настроїв та симпатій, наголошуючи цим, що він – істинний син України і слуга.

У лютому 1574 року у Львові вийшла перша в Україні друкована книга – «Апостол». Видав її друкар Іван Федоров, який після вигнання з Москви пов’язав своє життя з Онуфріївським монастирем у Львові.
Нині у світі зберігається 85 примірників з тисячного накладу. Дванадцять із них – у Львові. Інші знаходяться у найвідоміших книгозбірнях Відня, Риму, Варшави, Загреба. Москви, Санкт-Петербурга, Кембриджа, Нью-Йорка...
Того ж таки 1574 року у Львові надруковано «Буквар» – перший підручник на східнослов’янських землях. Багато поколінь опановували по ньому ази грамоти.
Через 16 років у Львові відкрилася найбільша в Україні друкарня, з якої вийшли сотні книжок.
Львів став значним осередком книгодрукування не тільки в Україні, а й у Польщі, Литві. Тут виходили книжки різними мовами. Звідси пішли на схід перші видання слов’янською мовою творів світової класики. Кожен такий стародрук – це пам’ятка духовної культури нашого народу, бо книжка не просто друкувалася – творилася кожна сторінка, кожен примірник.

17 лютого 1892 року народився патріарх Української греко-католицької церкви Йосип Сліпий. У кінці своєї життєвої путі він міг би з гідністю сказати рядками Великого Тараса: «Ми не лукавили з тобою, ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою».
Ревність християнина й патріота Вітчизни були в ньому так тісно пов’язані, що важко визначити, хто переважав – громадянин чи священик. Уже, так би мовити, «сидячи на санях, на дорозі в далечінь...» він заповідав своїм духовним дітям: «…Християнська Родина і Рідна Українська школа – це передумови здорового виховання прийдешніх поколінь! Отож, заповідаю вам: відроджуйте їх і рятуйте їх в Україні і в усіх країнах поселення нашого українського народу.
…Пам’ятайте, що нарід, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Разом зі змаганням, за повноту життя нашої церкви на началах патріотичного устрою тісно в’яжеться змагання за церковне об’єднання українського народу. Ставайте всі в обороні прав Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям!
...Любіть свій нарід, за нього постійно моліться, для нього працюйте, вчіться й жийте!»
Верховний архієпископ Йосип Сліпий усім своїм життям довів, що він правдивий син народу, і як глава церкви, яким став з 1944 року, після смерті Андрія Шептицького, працював для того, як сам говорив, «щоб нарід мій жив».
Не обминула його лиха доля заслання – з 1945 по 1963 рік преосвященний відбував каторгу в архіпелазі ГУЛАГ. Географія місць його перебування охоплювала всю «Сибір неісходиму», Заполяр’я, приуральські ліси і пущі. Йому пропонували титул Патріарха всієї Росії, якщо відречеться від своєї вірності Апостольському престолу, тобто, зрадить свій народ. У відповідь митрополит написав «Визнання віри», за яку готовий, як сказав, покласти життя.
Його звільнили у 70-річному віці завдяки особистим клопотанням Папи Римського Іоанна, переданим Микиті Хрущову, домаганнями багатьох впливових у політиці людей. Як вигнанець, Йосип Сліпий ще 21 рік прожив у Римі, але не сидів на місці, а обійшов півземлі, зустрічаючись зі своїми земляками, розсіяними по світах. Знав, бо бачив видіння, що повернеться в Україну – вільну, незалежну. Як і заповідав, місцем його вічного спочинку став храм святого Юра у Львові, куди прах архієпископа-борця було перевезено 26 серпня 1990 року.
16.02.2009 р.
Софія Тютюн
© 2008-2009 spidkova.com.ua Усі права застережено. Інформація є інтелектуальною власністю «Срібної підкови». Будь-яке копіювання, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень, публікування і републікування, передрук чи будь-яке інше поширення інформації «Срібної підкови», в якій би формі та яким би технічним способом воно не здійснювалося, суворо забороняється без попередньої письмової згоди з боку редакції. Під час цитування інформації гіперпосилання на сайт spidkova.com.ua обов'язкове. Адміністрація сайту не несе відповідальності за висловлювання користувачів сайту на форумах, у чатах та коментарях.