Пошукова робота

Гнідинські нащадки Лазаря та Йони Шевченків
 

Метричні книги гнідинської Свято-Миколаївської церкви, які зберігаються в Центральному державному архіві України, містять записи про народження, одруження та смерть мешканців Гнідина починаючи з 1725 року і закінчуючи роком 1917. Щоправда, не всі книги потрапили до архіву, а в деяких архівних екземплярах відсутні окремі сторінки. Про це ми вже розповідали нашим читачам.Леба Макар Минович Говорили й про те, що у вільний від основної роботи час церковні метричні книги досліджує наш односелець Андрій Куліковський. Саме йому і вдалося документально встановити нащадків братів-акторів Лазаря та Йони Шевченків, що нині мешкають у Гнідині.
Гнідинському державному селянинові Онисимові Лебі та його дружині доля подарувала п’ятеро дітей: Агафію, Устину, Христину, Павла та Мину. Христині, яка вийшла заміж за односельця Василя Трохимовича Шевченка, судилося стати матір’ю майбутніх українських акторів Лазаря та Йони, трагічній долі яких ми присвятили кілька публікацій у попередніх номерах «Срібної підкови».
Обидві Христинині сестри теж були одружені: Агафія − із гнідинцем Єфремом Васильовичем Кудьком, а Устина – з Кирилом Йосиповичем Недільком, що із сусідніх Бортничів. Відомо, що Агафія та Єфрем виховували двох синів (Тихона і Кузьму) та двох доньок (Ольгу і Олену). Шкода, але про їхню долю ми нічого не знаємо, як і про сім’ю Устини та Кирила.
Леба Іван МакаровичБагатодітними були й сім’ї у братів Христини − Павла та Мини. В родині Павла Онисимовича зростали: Діонісій, Устина, Софія, Микола, Артем і Прокіп. Можемо з певністю сказати, що Артем і Прокіп мешкали в Гнідині. У Артема був син Андрій, а в Прокопа – Федір. Обидва парубки-красені служили на флоті і загинули (за різних обставин) в роки Другої світової війни. Що ж до Діонісія, Устини, Софії та Миколи, то подробиці їхнього життя нам допоки невідомі.
Мина Онисимович з Мотрею Микитівною мали п’ятеро дітей – Володимира, Харитину, Лукію, Фотінію та Макара. Про перших чотирьох, окрім імен, ми, на жаль, нічого не знаємо. Натомість про Макара можемо розповісти більше. Народився він у 1904 році. Закінчивши місцеву церковно-приходську школу, допомагав батькам вести нелегке селянське господарство. Згодом одружився з односельчанкою Ольгою. У 1926 році у подружжя народився син Іван. Радість до Макарової хати прийшла в обнімку з бідою: невдовзі після важких пологів померла молода дружина. Тож малюком здебільшого опікувалась бабуся Мотря.
Вдруге Макар не одружувався довго. Мабуть, сумував за своїм першим коханням. Але час ішов і потрібно було влаштовувати особисте життя. На початку 30-х років чоловік взяв собі за дружину розлучену Варвару Іванівну Дзюбу, а в 1936 році у них народилась донька Люба. Можливо, і поселилося б у їхньому обійсті справжнє сімейне щастя, однак на заваді стала Друга світова війна, яка спочатку спалахнула на польській землі, а в 1941 році і до Гнідина докотилась.
 Фашистську окупацію Леби переживали в рідному селі. Навесні 1943 року під час облави чужинці схопили сімнадцятилітнього сина Івана і силоміць відправили на каторжні роботи до Німеччини. Відтоді він уже ніколи не бачив батька живим. Макара Миновича після визволення села мобілізували до Червоної Армії. У складі 71 стрілецької дивізії рядовий Леба брав участь у звільненні Київщини та Вінниччини. Але 8 березня 1944 року загинув у бою за село Маркуші тодішнього Уланівського, а нині Хмільницького району Вінницької області. Похований він у братській могилі в центрі села Уланів.
Про поневіряння на примусових роботах в Німеччині та про нелегку солдатську службу Івана Макаровича на далекій Чукотці ми свого часу розповідали. Отож бажаючі можуть відшукати «Срібну підкову» № 17 (86) за 22 вересня 2011 року і ще раз «пройти» разом з нашим односельцем його важкою життєвою дорогою.
 Лише весною 1950 року парубок знову відчинив хвіртку на батьківське обійстя, яке зачекалось роботящих чоловічих рук. Важко було самому і в колгоспі трудитись, і домашньому господарству лад давати. Тож вирішив Іван одружитись. За велінням серця його обраницею і надійною помічницею на все життя стала Марія Петрівна Кошарна. Разом працювали, разом діток ростили. Першим 31 січня 1952 року на світ з’явився синочок Володя. Сільські дотепники жартували: «І звідки воно у вас взялося, адже зимою ні лелеки не літають, ні капуста в городі не росте?». Натомість донечка Надя народилась 15 травня 1955 року, що відповідає усім народним канонам. Тут уже причетність до її появи гнідинських гайстрів ні в кого сумнівів не викликала.
Життєві обставини, визначені Творцем, склалися так, що саме Володя, а нині вже Володимир Іванович, та Надя – Надія Іванівна Петрухно − очолюють сьогодні живу гнідинську гілку родинного дерева Йони та Лазаря Шевченків. Вруняться на тій гілці і молоді пагони. У добродія Володимира та його дружини Любові Іванівни – син Іван та донька Тетяна, а в Надії Іванівни – донька Олена з внучко Ганною та син Олександр з двома онуками – семирічним Назаром та двохрічним Кирилом. Хто знає, можливо оці два малюки колись оберуть творчі професії своїх далеких пращурів? Ось тільки доля нехай у них буде значно щасливішою. Як і в усіх гнідинських нащадків Йони та Лазаря Шевченків.

Василь Галатенко


27.01.2017 р.