Пам’ятаємо

Кривава осінь 1943-го
 

Нинішня осінь, як і всі її попередниці, знову розфарбувала наше село безліччю відтінків жовтого, наповнюючи довкілля легким смутком та задумою. Цієї пори в душах людей, як правило, панують лірично-мінорні мотиви. Проте сивочолим гнідинцям у них постійно вчуваються ще й ноти трагічні, співзвучні з важкими спогадами про події часів Другої світової війни, очевидцями і учасниками яких вони були. Адже саме у вереснево-жовтневі дні через Гнідин двічі прокотився вогненний воєнний вал: восени 1941 року, коли гітлерівські полчища рвались на Схід, і рівно через два роки, коли радянські війська витискали ворога із захоплених земель на Захід. Щоправда, планида вберегла село від руйнівних бойовищ. Німці, після того, як війська Південно-Західного фронту залишили Київ, окупували покинуте напризволяще село без жодного пострілу. А ось під час його визволення 26 вересня 1943 року окремі бойові сутички таки мали місце. Тоді й загинув на гнідинській землі старшина Степан Миколайович Кубасов, ім’я якого носить одна із сільських вулиць.
Хоча кровопролитних боїв за Гнідин і не було, але до завершення військової операції зі звільнення Києва (перша декада листопада) село знаходилось під постійною загрозою артилерійського обстрілу з правого берега Дніпра та нальотів німецької авіації. Тоді від ворожих снарядів та бомб загинуло майже півтора десятка мирних сільських мешканців, в основному жінок. Бо ж чоловіки були на фронті. Хто від самого початку війни, а кого похапцем мобілізував польовий військкомат у перші дні після визволення від німецької окупації.
Загалом понад півтисячі молодих парубків і статечних гнідинських дядьків за роки війни були призвані до лав Червоної армії та кинуті командирами проти осатанілого фашистського звіра, почасти беззбройними: щоб спокутували провину за перебування на окупованій території. Майже половина фронтовиків додому не повернулась. Хтось знайшов останнє пристанище в братських могилах, розкиданих на неозорих просторах від російської Волги до німецької Ельби, а хтось і такої почесті не удостоївся, залишившись лежати там, де його спіткала солдатська смерть, поступово перетворюючись на прах, з якого Бог колись сотворив людину.
Форсування ДніпраЧимало гнідинців стали учасниками боїв за визволення Києва. Та операція, за оцінкою незалежних воєнних експертів та незаангажованих істориків, призвела до величезних неоправданих людських втрат з боку Червоної армії. Називають число в 417 тис. осіб. При цьому застерігають, що дані далеко не повні, і при подальших ретельних польових та архівних дослідженнях можуть зрости до 1 мільйона! Головні винуватці цієї кривавої м’ясорубки – Йосип Сталін, Георгій Жуков та Микола Ватутін. Сталін дав команду за будь-яку ціну звільнити Київ до 26-ї річниці Жовтневої революції, тобто до 7 листопада 1943 року, а Жуков (представник Ставки ВГК) та Ватутін (командувач 1-м Українським фронтом) кинулись запопадливо і бездумно її виконувати. Ціною життя ввірених їм солдатів.
Спочатку головний удар по німецькому угрупованню, яке обороняло Київ, радянське командування планувало нанести з Букринського плацдарму, що був захоплений у вересні на правому березі Дніпра за 80 км південніше столиці України. Але всі спроби його розширити, переправивши через ріку живу силу й техніку, успіхом не увінчались і лише призвели до загибелі сотень тисяч бійців Червоної армії. Ось як описав ті події очевидець, відомий письменник-фронтовик Віктор Астаф’єв: «Густо плавали у воді трупи з виклюваними очима, що почали розкисати, з обличчями, які пінилися, ніби намилені, розбиті снарядами, мінами, зрешечені кулями. Сапери, яких послали витягувати трупи з води і ховати їх, не вправлялися з роботою – надто багато було вбито народу...
А потім за річкою ж продовжувалося згрібання трупів, наповнювалися людським місивом все нові й нові ями, проте багатьох і багатьох полеглих на плацдармі так і не вдалося відшукати по балках, поховати».

Не досягнувши успіху південніше Києва, радянське командування вирішило змінити напрям головного удару і нанести його з Лютізького плацдарму, що знаходився північніше Києва. В ході швидкого, масштабного, а головне непомітного для ворога маневру сюди були перекинуті значні сили з південного напрямку.
Ось як змалювали заключну фазу операції зі звільнення української столиці відомі вітчизняні історики Валерій Грицюк та Олександр Лисенко: «Наступ військ 1-го Українського фронту почався 1 листопада 1943 року ударом 40-ї і 27-ї армій з Букринського плацдарму на Кагарлик-Білу Церкву. Він не набув розвитку, але скував значні сили ворога і дезорієнтував німецьке командування щодо напрямку головного удару.
З ранку 3 листопада після 40-хвилинної артилерійської й авіаційної підготовки розпочало атаку з Лютізького плацдарму головне угруповання фронту – 60-а і 38-а армії з 5-м гвардійським танковим корпусом у загальному напрямку на Фастів-Бердичів. У Київській операції вперше було застосовано артилерійський наступ, суттю якого стало значне масування артилерійських сил та засобів у поєднанні з їх оперативним маневром.
Для нарощування сили удару командувачі армій задіяли другі ешелони і резерви. Вранці 4 листопада радянські війська поновили наступ, а ворог потужно контратакував, особливо в Пущі-Водиці. Надвечір у бій ввели 3-ю гвардійську танкову армію з 1-м гвардійським кавалерійським корпусом. Запеклі бої на підступах до Києва продовжувалися протягом усієї ночі. 7-й гвардійський танковий корпус перерізав шосе Київ-Житомир і попрямував на Київ − із західного боку міста, уздовж нинішнього проспекту Перемоги. Танки їхали із ввімкнутими фарами та сиренами, ведучи інтенсивний вогонь. Ворог не витримав і почав відводити війська в бік Фастова, одночасно перекидаючи в район Києва війська з Букринського плацдарму.
5 листопада першим у центр Києва прорвався танк уродженця Вишгородського району, гвардії старшини Никифора Шолуденка. Він був розвідником і його машина ішла на чолі колони. До війни Шолуденко заочно вчився на IV курсі КПІ і добре знав західну частину Києва. На одному з перехресть між Шулявкою і Борщагівкою під час бою з німецькою самохідною гарматою відважного старшину було смертельно поранено. Посмертно йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Пізніше його іменем назвали вулицю Керосинну − колишню головну магістраль із Лук'янівки на південні околиці міста.
На світанку 6 листопада війська фронту вибили ворога з Києва. О четвертій годині командувач 38-ї армії генерал-полковник Кирило Москаленко, побувавши особисто на Хрещатику та впевнившись, що війська повністю оволоділи містом, доповів Миколі Ватутіну про звільнення столиці України».

А надвечір того самого дня в Москві з нагоди визволення Києва відбувся салют – уперше пролунало 24 залпи з 324 гармат.
Зазначимо, що в ході безпосередніх боїв за Київ втрати радянської сторони сягнули 30 569 осіб убитими та пораненими. Серед них було і кілька десятків гнідинців, мобілізованих восени 1943 року.
За визволення столиці України 65-ти з’єднанням та частинам присвоєно почесне найменування «Київських». У жовтні – листопаді 1943 року воїнам 1-го Українського фронту було вручено 17 479 орденів і медалей, 663 бійцям та командирам присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Нині виповнюється 72 роки з дня визволення Києва. Знову влада буде проводити якісь святкові заходи. Але чи доречні вони, коли знаємо справжню ціну тієї перемоги? Можливо, доречно прислухатись ось до цих слів зі щоденника Олександра Довженка: «Я був учора на параді Перемоги… Перед Мавзолеєм стояло військо і народ. Маршал Жуков прочитав урочисту й грізну промову Перемоги. Коли згадав він про тих, що впали в боях у величезних незнаних в історії кількостях, я зняв з голови вбрання. Оглянувшись, я помітив, шапки більше ніхто не зняв. Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалилися в землю, або й зовсім не жили, про них згадали, як про поняття… Перед величчю їхньої пам’яті, перед кров’ю і муками не стала площа на коліна, не замислилась, не зітхнула, не зняла шапки. Мабуть, так і треба. Чи може ні?»
Мабуть, що ні. Вочевидь у дні подібних річниць потрібно не святкувати, а сумувати і щиро поминати загиблих, просячи Бога не повторити для нашого народу подібного. А представники молодших поколінь, принаймні ті, що цікавляться вітчизняною історією, нехай скористаються черговою річницею визволення Гнідина та столиці України як додатковим стимулом для поповнення своїх знань про німецько-радянську війну та непрості долі односельців, виписані на її кривавому тлі.

Василь Галатенко


06.11.2015 р.